Одного разу чоловік повернувся додому пізно з роботи, як завжди втомлений і засмиканий, і побачив, що в дверях його чекає п’ятирічний син.
- Тату, можна у тебе дещо запитати?
- Звичайно, що трапилося?
- Тат, а скільки ти одержуєш?
- Це не твоя справа! – обурився батько. – І потім, навіщо це тобі?
- Просто хочу знати. Будь ласка, ну скажи, скільки ти одержуєш за годину?
- Ну, взагалі-то, 100. А що?
- Тат – син подивився на нього зверху-донизу дуже серйозними очима. -
Тат, ти можеш зайняти мені 60?
- Ти питав тільки для того, щоб я тобі дав грошей на яку-небудь безглузду іграшку? – закричав той. – Негайно марш до себе в кімнату і лягай спати! Не можна ж бути таким егоїстом! Я працюю цілий день, страшно втомлююся, а ти так безглуздо поводишся.

Малюк тихо пішов до себе в кімнату і закрив за собою двері. А його батько продовжував стояти в дверях і злитися на прохання сина. Та як він сміє питати мене про зарплату, щоб потім попросити грошей? Але через якийсь час він заспокоївся і почав міркувати розсудливо: Може, йому дійсно щось дуже важливе потрібно купити. Так біс з ними, з трьома сотнями, адже він ще взагалі жодного разу у мене не просив грошей. Коли він увійшов до дитячої, його син вже був в ліжку.
- Ти не спиш, синку? – запитав він.
- Ні, тату. Просто лежу, – відповів хлопчик.
- Я, здається, дуже грубо тобі відповів, – сказав батько. – У мене був важкий день, і я просто зірвався. Прости мене. Ось, тримай гроші, які ти просив.

Хлопчик сів в ліжку і посміхнувся.
- Ой, татку, спасибі! – радісно вигукнув він.
Потім він заліз під подушку і дістав ще декілька зім’ятих банкнот. Його батько, побачивши, що у дитини вже є гроші, знову розсердився. А малюк склав всі гроші разом, і ретельно перерахував купюри, і потім знову подивився на батька.
- Навіщо ти просив грошей, якщо вони у тебе вже є? – пробурчав той.
- Тому що у мене було недостатньо. Але тепер мені якраз досить – відповіла дитина.
- Тату, тут рівно сто. Можна я куплю одну годину твого часу? Будь ласка, прийди завтра з роботи раніше, я хочу, щоб ти повечеряв разом з нами.

Моралі немає. Просто хотілося нагадати, що наше життя дуже коротке, щоб проводити його цілком на роботі. Ми не повинні дозволяти йому витікати крізь пальці, і не приділяти хоч би крихітну дещицю тим, хто дійсно нас любить, найближчим до нас людям. Якщо нас завтра не стане, наша компанія дуже швидко замінить нас кимось іншим. І лише для сім’ї і друзів це буде дійсно велика втрата, про яку вони пам’ятатимуть все своє життя. Подумай про це, адже ми приділяємо роботі значно більше часу, чим сім’ї.